Інтерв’ю з Айдером Муждабаєвим

Публікуємо інтерв’ю з з Айдером Муждабаєвим, заступником генерального директора телеканалу ATR, в минулому радянським та російським журналістом. Айдер має проукраїнську та антипутінську позицію, через що зазнає переслідувань російської влади. У 2015 році переїхав до Києва, щоб працювати над створеннями нової редакції кримськотатарського телеканалу ATR.

Для проєкту Transition Dialogue ми поговорили про кримськотатарську оптику переходу з радянського в пострадянське, про цінності російського та українського суспільств та про окупацію Криму 2014 року як точку переходу.

Коли і чому ви планували повернутися до Криму?

Я планував приїхати в Крим, коли закінчу свою журналістську діяльність, оскільки у мене була кар’єра. Я 33 роки в журналістиці, я досягнув всього, чого міг досягнути в цій професії. Спершу був репортером, тоді редактором, працював у найбільшій газеті в Москві одним з заступників головного редактора, в суспільно-політичній публіцистиці. Почував себе прекрасно, радів життю, отримував хорошу зарплату, краще за всіх вигадував заголовки і почувався просто чудесно до певного часу. Ситуація почала ламатися ще у 2008 році, коли я зі здивуванням виявив, що деякі колеги з тієї газети й з інших почали говорити, що от, мовляв, Росія велична, Грузію потрібно покарати і так далі.

Насправді ще після другої Чеченської було зрозуміло, що щось не так, після терактів, які доводилося висвітлювати… Насправді те, в чому ми зараз живемо – це все Чеченська війна. Просто Україна – чергова жертва великої війни за воз’єднання фіктивного уявлення про російську велич. Спочатку вони потренувалися всередині своєї території, потім почали відкушувати шматки інших країн, потім дійшли до України.

Що стало останньою краплею у рішенні про переїзд?

Безумовно, мені не хотілося нікуди переїздити – покидати роботу, їхати на нове місце, де я нікому не потрібен. Я уважно стежив за подіями в Україні, з 2012 року читав новини українською, але все одно знав тут мінімум людей. Напевно, ще б довго думав чи переїздити в Україну, чи повертатися в Крим, чи займатися, як я це називав, репатріацією… Я хотів ще в 2012 переїхати. Мабуть, дарма не переїхав – просто по-іншому склалися обставини.

Останньою краплею для мене стала війна з Україною та окупація Криму. В Москві стало ні з ким розмовляти, люди круто повернулися на ґрунті величі. За спиною на планірках в газеті шепотілися, що кримські татари завжди вбивали росіян, що українці фашисти і так далі. Навіть журналісти газети, де я працював, писали звідти чесні репортажі лише до моменту, коли Путін оголосив про анексію Криму. Люди відчули себе єдиним цілим зі своєю батьківщиною, і всі претензії до Путіна було забуто. Класична історія про теорію вищості, яку їм піднесли як те, що всі мають об’єднатися навколо величної Батьківщини.

З тих пір це об’єднання там відбувається, з 2014 року. Я ще рік протримався, доки головний редактор захищав мою рубрику публіцистики, де писали правду. Але коли мені прислали три тексти з ремаркою «потрібно публікувати», я відмовився. Попросив опублікувати останні колонки, які я замовляв у своїх авторів, щоб звільнитися і щоб далі газета публікувала що завгодно.

Коли я звільнявся, дізнався, що формально вже рік не є заступником головного редактора, у мене інша посада. При цьому ніхто в редакції про це не знав. Вочевидь, це зробили на вимогу Кремля, щоб формально мене звільнити. Словом, це був дуже соромітний рік, коли на моїх очах люди переставали бути людьми.

Як ви б описали свій зв’язок з Кримом? Чи відчували ви ці землі своєю Батьківщиною?

Як і всі кримські татари в період з 1944-го до початку 90-х років, в Криму я не народився. Тато і дядько перевезли бабусю і дідуся назад до Криму, у мене в той час вже була журналістська кар’єра. І, якщо мені не зраджує пам’ять, Росія тоді була навіть більш демократичною країною, ніж Україна. Принаймні, там була вільна преса – я працював виключно у незалежних виданнях, ніколи не працював на державу. Мене все влаштовувало, не було ніякої цензури і всі думали, що так буде завжди. Це тепер я розумію, що це була доволі юнацька історія.

Про Крим я пам’ятав завжди. Просто у нас [кримських татар] так влаштовано, що ми завжди говорили про Крим, і я з дитинства знав, хто я такий. Ми їздили в Узбекистан до родичів у засланні і там теж всі говорили про Крим. Всі знали, що ми обов’язково повернемося – це лише питання часу. І от, коли повернулися, я думав про те, що кордонів нема, Радянський Союз розвалився (чого я страшенно хотів). Всі раділи, що тепер вони в незалежних країнах, включно з Україною. Можна було сісти на потяг або в машину, погуляти в Києві, поїхати до родичів в Крим. Я відчував себе вільною людиною, у якої в Москві є робота. Але я ніколи не мав ілюзій стосовно росіян, бо жив там з дитинства. Сусідка могла розповідати, що виселяла наших бабусь та дідусів, бо служила в НКВД, а вчителька історії могла сказати «встань і поясни перед класом навіщо твій народ зрадив Радянську Батьківщину». Я цього з дитинства наслухався. Мені вдалося це перемогти – у моєму близькому оточенні ніхто не міг сказати нічого подібного. У газеті, де я працював, ми щороку готували великий прокримськотатарський текст про депортації, несправедливості сталінізму і так далі.

Розкажіть про свій переїзд в Україну. Коли і як це сталося?

Коли психоз став масовим, коли стало ні з ким розмовляти, сенсу залишатися вже не було. Останнім аргументом було те, що в Криму заборонили мовлення каналу ATR, а ці люди мої друзі. Я зателефонував Ленуру Іслямову і сказав «якщо я тобі потрібен, я збираю речі і лечу». Тоді я звільнився, все відбулося водночас, в травні-червні 2015 року. Ми почали створювати ATR заново в Києві.

Мені ніхто не лишив вибору. Залишитися там, перестати бути кримським татарином, визнати, що Крим – це Росія? З якого дива? На кримських татарах історично було клеймо зрадників – то ми зраджуємо Росію, бо ми турки, то ми зраджуємо Союз, бо ми фашисти… Для мене ключовим питанням було, аби я сам себе не міг запідозрити у компромісах та зраді. Тому у мене вибору не було: я взяв і поїхав.

Ще одна важлива подія, яка лягла в основу цієї історії – моє співавторство доповіді Бориса Нємцова «Путін. Війна», яку писали після його вбивства. Насправді цієї доповіді не існувало, була лише ідея. І я там писав главу про Крим, про окупацію, перерахував, які закони порушила Росія, напавши на Україну та анексувавши Крим. Це був квітень 2015 року, після вбивства Бориса. Після цього жити там мені лишалося недовго, я бачив це за реакцією свого оточення.

Яким ви запам’ятали ставлення до кримських татар, коли приїздили до Криму до окупації? Чи змінилося воно після анексії?

Після того, як родичі повернулися до Криму, я приїздив туди раз або двічі на рік. Бачив місця, де вони будували свої будинки – спершу жили мало не в наметах, далі – маленькі будиночки, потім трошки більші. І в Криму, по суті, тоді була та ж сама Росія. Ставлення до татар було відповідним. Якщо ви поговорите з будь-яким кримським татарином, який навіть народився вже в Криму, він згадає приниження, плювки, образливі фрази. Це ставлення більш-менш нормалізувалося аж у 2013 році, коли здавалося, що російська ксенофобія в Криму закінчилася.

В Україні, крім Криму, ксенофобії я не зауважував. Після 2014 року люди взагалі прозріли на побутовому рівні, ставлення до кримських татар дуже покращилося. Якщо раніше українці не помічали нас або не знали, хто ми такі, то в 2014 зрозуміли, хто є хто. Тому морально мені дуже добре в Україні, мене оточують виключно хороші люди. Напевно тим, хто не жив в Росії, цього до кінця не зрозуміти. Я жив у агресивному середовищі, де виживає сильніший, а в Україні я такого не бачив ніколи.

Як би ви описали цінності російського суспільства і які цінності можете означити в українському?

В російському суспільстві – це сила, гроші, культ виключності своєї нації – всі нації всередині країни розкладені поличками. Це, безумовно, продовження політики Радянського Союзу. На моїй пам’яті Союз – це кастове суспільство за національною ознакою. І тепер ця політика продовжується, просто про це не говорять вголос. Ніякої дружби народів там ніколи не було.

В Україні я не зауважую національного питання – воно точно не в першому десятку важливих тем. Я не пам’ятаю жодної події з проявами ксенофобії, яку б підтримував хтось у владі. А в Росії це норма. В Україні я не бачив етнічних бійок на вулиці, а в Москві це було постійно. Загалом українці – не про ксенофобію. На мій погляд, головне бажання українців – щоб від них нарешті відчепилися, зокрема, Росія.

Що ви особисто здобули і втратили після переїзду в Україну?

Думаю, я тільки здобув. Ніколи не вимірював своє життя грошима і вважаю, що значно важливіше почуватися людиною. Якби мені були потрібні гроші – я б в Росії залишився. За шість років життя тут я почуваюся щасливим, попри багато втрат і нюансів. Тут є недоліки, але є питання пропорції. В Україні я почуваюся щасливим.

Я прожив два життя, одне з одним не пов’язані. Залишався сам собою, звісно ж, не йшов на компроміси з совістю, не зраджував друзів. Але відчуваю, що втратив багато часу на людей, які не були варті ані секунди моєї уваги. В Україні я насолоджуюся людьми, з якими легко говорити. Якщо мені випаде честь воювати за цю країну, я з радістю це зроблю. І вважаю, що в Європі багато хто незаслужено погано ставиться до України. Адже легко насолоджуватися свободою, яка тобі нічого не коштує. А ви спробуйте повоювати з Росією в період її величі. Більшість колишніх радянських республік виходили з ослабленого Союзу, а Україна тікала від Росії і воює у період її найвищої могутності з часів СРСР. Тож українці мають чимало приводів пишатися своєю країною.