Інтерв’ю з Ольгою Сагайдак

За суспільно-політичними зсувами періоду незалежності України можна не лише вивчати її історію, а й підбивати підсумки зробленого і усвідомленого за ці 30 років.

Спеціально для проєкту Transition dialogue мистецтвознавиця, культурологиня та співзасновниця аукціонного дому «Корнерс» Ольга Сагайдак розповіла про мистецьку «бульбашку» на зламі 80-х та 90-х, «розтяжку», у яких прожила 10 років між двома Майданами, а також про ключову зміну в українській суспільній свідомості за роки незалежності.

Почнемо з одного з найважливіших зламів у новітній європейській історії – падіння Берлінського муру 1989 року. Чи добре ти пам’ятаєш цей момент?

Дуже добре. Мені було 12 років. Я росла у родині, де багато читали і обговорювали усі важливі події, а надто такі фундаментальні. Падіння Берлінського муру сколихнуло суспільну свідомість як радянських людей, так і всього світу.

Наскільки відкритим тоді здавався світ?

Він саме відкривався. Дитиною я мріяла поїхати закордон. Звісно, про це мріяло багато радянських дітей, але у мене була особлива мотивація. Мій батько свого часу був одним з перших радянських піонерів, що їх СРСР відправило закордон у 1950-х. Тоді відібрали найкращих піонерів з кожної з 15 радянських республік, місяць «муштрували» у Москві, навчаючи бути зразковими радянськими громадянами, а потім відправили до молодіжного табору в Чехії. Звідти тато привіз багато вражень та історій, які переповідав згодом мені малій. Я дуже мріяла потрапити у той манливий світ, який так вразив мого батька.

У 80-х, коли я пішла до школи, вже були діти, чиї батьки бували у закордонних відрядженнях. У цих дітей були запаморочливо модні рюкзаки, жувальні гумки і інші предмети, що були абсолютними фетишами в СРСР.

За культурним життям того часу також ставало помітно, що «залізна завіса» от-от впаде. Проривною подією пізніх 80-х стала американська комп’ютерна виставка на ВДНГ, куди стояли довжелезні черги: усе, що там показували, видавалося неймовірним.

У Національному художньому музеї відбулася виставка колекції Гайдеггера. Там теж були величезні черги (це взагалі важлива прикмета тих часів: по все цікаве і цінне тоді треба було довго стояти в чергах, і це виснажливе стояння часто запам’ятовувалося краще за саму здобич).

Чи було в ті роки передчуття настання нового порядку?

Я добре пам’ятаю кадри падіння Берлінського муру по ТБ і як всі обговорювали, що ж тепер буде. Можливо, так проявлялася моя майбутня пристрасть до колекціонування, але я страшенно заздрила людям, що мали змогу зберегти на пам’ять шматок того муру – це здавалося мені дуже важливим артефактом історії.

Так, було відчуття настання нового часу. Ми пильно відслідковували події в країнах Балтії – це було свідчення кінця радянського режиму. Але що постане натомість, ще ніхто не розумів. В моїй родині говорили про те, що може очікувати на Україну далі. Батьки відстоювали ідею української незалежності. Певності її швидкого настання не було, але перебудова і гласність сприймались як щось дуже обнадійливе. На щастя, тоді все склалося на краще для України.

Власне, 1991 рік, до якого ми логічно підійшли – ще один важливий перехідний період для пострадянського контексту. Нині аналіз 90-х стає все більш популярним: цей період вже встиг стати новітньою історією. Про що був цей зсув, на твою думку?

Коли стався серпневий путч 1991 року, ми з однокласниками були у літньому таборі в Карелії: поїхали з однієї країни, а повернулися до іншої. Реальність 90-х виявилася значно жорсткішою за наші романтичні сподівання. Для оточення моїх батьків (тато займався наукою) цей час став абсолютним шоком. Статус людей, що працювали в освіті, науці, медицині, миттєво впав до нульової позначки. Хтось опинився на базарі, хтось лишився працювати в НДІ за сміховинні гроші. Купонокарбованці, шалена інфляція, режим виживання, відчуття безвиході.

Я бачила, як важко батькам, тож почала думати, як заробити. У 1992 році, коли мені було 15 років, я почала давати уроки математики молодшим дітям. Спершу за заняття мені платили $1, за якийсь час я «доросла» до $3. Ці гроші дозволяли купити щось, на що бракувало коштів у родині – наприклад, велику банку бразильської кави або капронові колготки, що були вічним дефіцитом.

Але відчуття розшарування все одно було тотальне. Навіть я, підліток, зіткнулася з цим, потрапивши після переїзду до спального району до нової школи. Я любила і хотіла вчитися, а там це було «не круто». «Круто» було хамити вчителям і курити за школою.

Протримавшись рік, в один прекрасний день я прийшла додому і сказала батькам, що більше до цієї школи не повернуся. Мене перевели до фізико-математичної школи, і там я вперше втрапила до спільноти дітей, що прагнули вчитися, і віддавали цьому увесь свій час. Від відчуття, що світ навколо досить жорстокий і ворожий, я ховалася у книжках і навчанні.

Коли минуло це відчуття ворожості світу?

Щойно я вступила до НАОМА – я відчула себе у дуже крутій та креативній «бульбашці», представники якої прагнули створювати щось, а не лише споживати.

Тоді якраз почало вирувати мистецьке життя: відкривалися перші галереї, з’явився ЦСМ Сороса в НаУКМА, активно розвивалися нові медіа. Ми з однокурсниками волонтерили на кінофестивалі «Молодість», аби ходити на всі фільми.

Це був дуже дивний час: з одного боку – неймовірне щастя творчості і передчуття нових можливостей. З іншого – тотальне безгрошів’я та турбулентність. Але жити було дуже цікаво: навколо було ніби безліч дверей, за кожну з яких можна було заглянути, а сміливіші могли й спробувати прорубати власні двері.

Я саме так і зробила. Я хотіла займатися мистецькими аукціонами, яких в Україні тоді ще не було. Я не бачила жодних перешкод, і відкрито декларувала власне бажання це робити. В західному світі це майже нереальна історія: ми з колегами започаткували аукціонний дім, не маючи багаторічного досвіду або поколінь колекціонерів за спинами. Були успішні і добре заробляли.

Ще один дуже важливий зсув – Революція гідності 2014 року. Я б говорила про неї як про одну з реперних точок на шляху України до розбудови демократії. Які ще точки на цьому шляху видаються тобі ключовими? Революція на граніті? Помаранчева революція? Вбивство Георгія Гонгадзе? Щось інше?

Все, що ти назвала – дуже важливі точки на цьому шляху. Якщо Революцію на граніті я застала дитиною, то в Помаранчеву моя громадянська свідомість вже була досить сильною. Ми вже почали свій бізнес – антикварний магазин, і серед наших клієнтів були представники тогочасної політичної еліти. З початком революції ми з партнерами опинилися перед складним вибором – зберегти бізнес або дати перемогти громадянам у собі.

Ми розуміли, наскільки важливим для України є демократичний вибір. Звісно, ми підтримали революцію. Я їздила на Майдан з Троєщини, де ми тоді жили із чоловіком, у помаранчевому пальті. Це був дуже важливий злам всередині мене, коли ти не просто маєш позицію, а й активно її демонструєш.

На жаль, розчарування після тієї революції було блискавично швидким. Щойно Ющенко переміг, до нас потяглися учорашні супротивники Майдану купувати подарунки новій владі. Я розуміла, що ті, хто уміє так швидко перевзуватись, завжди домовляться між собою, а відтак про демократичний поступ можна забути. Так і вийшло. Демократичні прагнення тоді так і лишилися прекрасною утопією.

Аж до 2014 року це було дуже болісним питанням для мене. З одного боку, в мене був бізнес, з іншого – зацікавленість в культурному розвитку України. Я бачила, що в державі відбувається щось геть протилежне цим інтересам. 10 років такої «розтяжки» – це було дуже важко.

Коли розпочалася Революція гідності, я вже чітко розуміла, що найважливіше для мене – бути актором суспільних змін в країні, хай навіть бізнес, в який я вклала багато років, на якийсь час замре. Для мене це стало часом громадянської зрілості.

Нині я дуже вболіваю за те, аби ми як суспільство не поховали вибір, зроблений у 2014 році. Особливо зважаючи на те, яку ціну за нього заплачено.

Що головне змінилося в українській суспільній свідомості за 30 років незалежності?

Перехід від очікування, що хтось вирішить усі наші проблеми, до готовності брати на себе відповідальність. Таких людей стає все більше. Дуже важливо, аби їхня кількість досягла критичної маси.