Інтерв’ю з Матвієм Вайсбергом

Публікуємо розмову з Матвієм Вайбергом. Вайсберг – відомий український художник, живе у Києві, йому 62 роки. Про себе розповідає: “За національністю я єврей етнічно і українець, кажучи про політичну націю. І наразі моя українська ідентичність трохи вища за єврейську. Хоча це може змінюватись. Я народився в інтелігентній сім’ї: батько був шаховим тренером, мама працювала науковою співробітницею, мистецтвознавчинею в історичному музеї. З п’ятого класу я вступив в Республіканську художню школу. Тоді моя доля як художника була вирішена. Це вже професійний заклад для маленьких, де ми сім років навчались і після закінчення навчання стали художниками. Потім я навчався в Поліграфічному інституті в Кивському філіалі Львівської тоді академії ім. Івана Федорова”. І додає: “Знаєте, моя біографія складається з картин”.

В нас тема інтерв’ю – переходи і рефлексій над ними. І поговоримо про те, що відбувалось перед 1989 роком. Якою була ваша держава до цього року?

Вона була радянська. Була різна. Найголовніше, що мене турбувало – це подвійність. Одне кажуть вдома, інше – на роботі. Мені здається, що ця річ нас переслідує до сих пір. І завдяки цьому – всі інші вади. Треба іти прямо, дивитись прямо.

Але була художня школа. Це був такий острів свободи серед несвободи. Нас навіть не заставляли ходити в однострої в школі. І взагалі нам весело тоді було і художниками стали класними.

Мого батька не приймали в ВНЗ сім років, бо він був євреєм. В університет він так і не поступив. Я не знаю людини, яка була б ерудованішою і розумнішою, ніж мій батько. Ніколи не зустрічав такої. Мою маму не приймали на роботу. Батько написав в Москву в «Известия», і тільки після цього маму взяли на роботу. Знову ж таки, була п’ята графа в паспорті, де вказувалась національність.

Така була країна. Ми були молоді, ми дружили, ми любили, ми малювали.

Чи спілкувались ви із представниками інших національних меншин?

В СРСР всі були радянські люди. Я з різними людьми спілкувався. В армії нарахував у своїй роті 52 національності. Там були хлопці з Кавказу, Середньої Азії, ще були курди, татари, німці, греки. Я тоді не дуже виокремлював людей за національністю.

А як держава поводилась із людьми з нацменшин?

Я вже трохи розповів про свою сім’ю. Існувала певна процентна норма, за якою тільки певний відсоток євреїв чи інших національностей міг навчатись у ВНЗ. Вона існувала ще за царя, а при Союзі вона була ще жорстокішою, як на мене. І цю процентну норму я відчував на своїх батьках і на собі. Мій дід був поетом, писав на їдиші, дружив з українськими поетами, які його перекладали. Найкращим другом був Володимир Сосюра. Дід загинув на війні. А потім ця мова зникла. Моя бабуся її знала прекрасно – вона перекладала для Сосюри, для Тичини, для Малишка.

Мама трохи розуміла цю мову, а я вже знаю тільки окремі слова. Була спрямована політика – і мова зникла. Мою бабцю посадили в тюрму в 1952 році, бо вона була дружиною єврейського письменника. І якби мій дід не загинув на війні, його стовідсотково стратили б разом із Єврейським антифашистським комітетом. Всі люди, яких стратили, були його знайомі. Ну і яке може бути ставлення до національних меншин? «Ты шо, не русский? Говори на человеческом языке». В армії це було дуже відчутно. Нас було стільки «не русских». Я був листоношею роти і сортував листи по національностях, бо над листами знущались. Окремо розкладав для таджиків, для вірмен, для азербайджанців і потім тихенько віддавав ці листи. Це були малі добрі діла. І от коли я демобілізувався, мене прийшли проводжати всі представники різних національностей. Радянська армія була такою школою ненависті до всіх національностей.

Чи були ви за кордоном до 1989?

Перша моя поїздка за кордон була в 1988 році. Мене тоді запросила моя тітка і мій кузен в Штати. Я рік стояв в черзі на квиток. Візу отримував в Москві. І, мені здається, серед моїх друзів я був першим, хто побував за кордоном. Це було немов удар по голові, настільки цікаво.

Ви спілкувались там із іноземцями? Якими були ваші враження?

Я спілкувався в основному зі своїми. Але диво було таке: іду по вулиці, а на зустріч мені йде дівчина. Радянських людей можна було дуже легко відрізнити від не радянських, бо в нас завжди було лице сумне. От я йду, а вона мені усміхається і каже: «Hi*!» (Привіт! – ред). І в мене настрій одразу покращився. Ми були зовсім незнайомі і більше ніколи не побачились. В цьому ми дуже змінились, особливо молодь. Вона весела, легка. Це із спостережень за сином, якому 16 років.

Чи проживали іноземці в Україні до 1989 року і чому вони тут проживали? Я пам’ятаю, що в мене постійно хтось проживав. То американський художник, то японський кореспондент. Тоді вже двері просто відчинялись. А приїжджали вони через цікавість. В нас була така художня революція. Все відкривалось і ми були такі нарвані, такі рухомі.

Яка у вас була система цінностей до 1989 року?

Вона в мене була взагалі вічна. Це моя родина, дружба, я до неї ставлюсь як до божественної еманації.

Наскільки важливою була релігія до 1989 року? І чи змінилось це після?

Я людина зовсім не релігійна. І мої батьки не були релігійними, бабця була не релігійна. Мій прадід був дуже релігійний. Уявіть собі, коли був суд над моєю бабусею в 1952 році, прадід привів на суд міньян. Це 10 євреїв, які повинні молитися. І от сталінські часи, зала суду і мій прадід приводить за мою бабку молитися 10 євреїв. Їй за кожного єврея дали по рокові. Але «вусатий» помер, і вона тільки два з половиною роки відсиділа. Пізніше її визволяв Союз письменників і її зустрічав на вокзалі Максим Рильський з квітами, бо він знав діда. У Союзі письменників, хоча він і був радянським, були дуже пристойні люди. Вони допомагали бабці, бо вона була вдова з двома дітьми. Видавали книжки діда на їдиш та українською.

Як суспільство ставилось до релігії?

Коли я навчався в інституті, в нас в групі була віруюча дівчина. Вона це не приховувала. І я пам'ятаю, як майже вся група її висміювала через це. Я єдиний, хто мовчав. Бо я поважаю такі речі, це її справа і вибір. В нас в армії був один хлопець, баптист, здається. І його лякали так: «ти не доживеш, ти через два роки помреш». Він не прийняв присягу і я його дуже поважав. Він мав мужність не прийняти цю присягу.

Після 1989 року щось змінилось у ставленні до релігії?

У мене ні. А у суспільстві релігія стала модною темою. Я не люблю модних тем, коли “всі побігли і я побіг”. Релігія мені цікава. Я розумію, що це важлива річ. Біблія, Тора – ці тексти мене цікавлять. Але сам я не релігійний.

Який був рівень довіри в суспільстві тоді?

Я з дитинства слухав Олександра Галича на магнітофоні, який видали батькові на роботі. А за це давали статтю. Я навіть був на його могилі в Парижі. Батько мені казав: «Нікому не давай слухати». Але я давав всім своїм однокласникам і ніхто не настукав за це. Це рівень довіри? Рівень довіри. Разом з тим країна була стукацька. А з іншого боку вона була така, як ми. Звичайно, були і здорові стосунки. Я довіряв своїм друзям. В 1990 році на нас з друзями настукали в КДБ за те, що ми з виставкою їхали до Швеції. І в нашій групі художників 3-4 людини з 10 точно були з КДБ пов’язані.

Як би ви описали свою країну в наш час?

Я б описував її до 2019 року. Бо моя країна до цього року і після – це трішки різні країни. При п’ятому президенті це була цілком моя держава, я її відчував. Країна змінилася докорінно. Це інші люди. Хотілося вірити, що ми всі після Майдану змінилися просто молекулярно. Але вийшло так, як вийшло. Я зрозумів, що ми живемо в історичні часи, бо революція має потім свої фрустрації, контрреволюції і, не дай Боже, реставрації. Певні елементи реставрації я зараз спостерігаю.

Чи виграло щось наше суспільство після 1989 року? Ви особисто щось отримали? Наше суспільство отримало свободу, гідність, перспективу вийти з цього замкненого кола. Ми виходимо, та це дуже важко. Перспектива – це найголовніше. Я очевидно виграв в усьому. Бо з перспектив у нас були тільки квартирники, кухонні виставки, кухонні посиденьки. Я знав, що художника визнають, очевидно, тільки після смерті. Коли мені виставку відкривав Клімкін чи Турчинов, вже йшлось не про виграш, а про взаємостосунки з державою.

Рівень солідарності після 1989 року: він зріс? І як це проявляється в суспільстві?

Рівень солідарності для мене показав спочатку перший Майдан 2004 року, коли ми відчули, що це – ми. Я їхав з Німеччини від бабусі, щоб встигнути за Ющенка проголосувати. І коли я побачив дерева, на яких помаранчеві стрічки розвиваються, я ледь не заплакав. Навіть в цьому була така солідарність. І Майдан. Коли побачили один одного, коли подивилися в очі різні верстви населення, різні національності. Таке народження української нації. А Майдан 2014 року – це взагалі просто. Я пишаюсь, що був там і свідком, і учасником. Рівень довіри там був ну просто… не знаю як сказати.

Чи є у вас історія, яка розповідає про довіру чи солідарність на Майдані?

Весь Майдан був із таких історій. Я пам’ятаю дівчину, яка принесла з Лівого берегу бутерброди. І вона ходила з ними і ледь не просила, щоб люди поїли трохи. Це було дуже чуттєво. Ще я пам’ятаю, як з-за барикад зайшов хлоп’яка з «колорадською*» (“георгіївською”, чорно-помаранчевою, – прим. авт.) стрічкою. І наші хлопці йому казали: «Ти куди прийшов, що ти робиш?». І я уявив собі, що було б, якби наш хлопець зайшов на Антимайдан з синьо-жовтою стрічкою. Його вбили б. Оце була різниця між Майданом і Антимайданом. Пам’ятаю, як ми з хлопцями зустрічалися з 10 на 11 грудня так, ніби ми давно не бачились. Тоді була страшна ніч. Який може бути рівень довіри, коли ти йдеш і не знаєш, чи повернешся. Ти приходиш, а там багато людей, які думають про щось хороше і тобі відразу стає легше, навіть фізично. Така ретрансляція добра.

Чи змінилась свідомість українців після 2014 року?

Мені здавалось, що змінилась якась частина. Та не всі. Після виборів [2019 року] мені було соромно прокидатись десь два тижні. Просто соромно розплющувати очі. Чи я в цій країні, яка захистила Майдан, вигнала Януковича, дала відсіч Путіну? Країна змінилась так, що її змінити остаточно вже не вийде.

Що ви маєте на увазі?

Якби зараз хтось захотів в Митний союз, то цього не було б. Виросли люди, які пройшли Майдан, війну. Стало значно більше української мови на вулицях.

Треба виховувати людей. Навіть у мовному питанні. Всі школи і ВНЗ у нас українською мовою. І це мені здається чи не найбільшим досягненням. Я російськомовна людина і вдома розмовляю російською. Але в публічному просторі я вважаю, що повинен розмовляти українською. Вона в мене не дуже вишукана, на жаль, але я стараюсь. Я вдячний за те, що в художній школі викладали українською. Поволі країна зміниться.

І ще дуже цікаве спостереження. Я гуляв в друзями і ми натрапили на виставку собак. В мої часи в людей були вівчарки, бульдоги, боксери. Всі такі страшні службові пси. А зараз такі класні, веселі, іграшкові собаки. І це також пункт зміни ставлення суспільства. Навіть великі собаки виглядають добрими. А в 90-ті роки собаки були як акули. А тепер собака не тільки для того, щоб на когось гавкав і покусав, собаки – друзі. Навіть в цьому ми змінились.