Політичний транзит в Хорватії

Початок перехідного періоду в Хорватії можна простежити з січня 1990 року – після смерті Тіто минуло 10 років поступового розпаду соціалістичної держави – коли представники Словенії та Хорватії залишили позачерговий 14-й з’їзд Ліги комуністів Югославія до кінця. Невдовзі після цього відбулися вибори, і Словенія, і Хорватія проголосували за політиків, які представляли більш автономний республіканський варіант. Словенія першою проголосила незалежність, а невдовзі після цього, у 1991 році, послідувала Хорватія. Не було сформованої партизанської опозиції соціалістичній системі (як у Росії чи Україні), але її скоріше відкинули самі політики як у хорватському, так і в словенському випадку. Однак, на відміну від більшості інших країн з перехідною економікою, мирний перехід від соціалістичної системи до демократії та ринкової економіки в Хорватії був раптово зупинений втручанням югославської армії (ЮНА), і таким чином почалася війна – з наслідками, які відчуваються до сьогодні. Це виснажило і без того обмежені ресурси, а функціонуючу армію ще не було сформовано та оснащено (більшість високопоставлених солдатів залишилися в ЮНА, яка тоді, фактично, діяла як сербська армія з контролем над складами зброї ЮНА, тоді як Хорватія потрапила під ембарго на зброю тощо). Крім цих проблем, переважна кількість біженців з Боснії та Славонії прибула до Хорватії в 1992 році, тоді як економіка зазнала краху, компанії закрилися, робочі місця були втрачені у великій кількості, і більшість населення змушена була покладатися на постачання продуктів харчування та товарів Червоним Хрестом та Карітасом. Період війни також сприяв незаконним операціям, таким як контрабанда, відмивання грошей, маніпулювання акціями тощо. Коли війна закінчилася в серпні 1995 року, фактичний перехід від соціалізму до демократії тільки почався. Під керівництвом президента Франьо Туджмана, з травматичним спогадом про війну та зруйнованою економічною та соціальною інфраструктурою, процес перехідного періоду здійснювався з невеликим плануванням, під величезним тиском часу та керувався політичним істеблішментом, який здебільшого був у позицію також за часів соціалізму. До сьогодні в Хорватії люстрація навіть не була розпочата. Президент Туджман і його партія HDZ (Хорватський демократичний союз) залишалися при владі до його смерті в грудні 1999 року. Новий президент і новий уряд були обрані на початку 2000 року, а Івіца Рачан вступив на посаду прем'єр-міністра. Саме він у 1989 році привів Лігу комуністів Хорватії до трансформації в Соціал-демократичну партію (SDP), тоді як новий президент Стіпе Месіч був співзасновником HDZ, але дистанціювався від Туджмана протягом 1990-х років. Політичні зміни на початку 2000 року також ознаменували початок співпраці з Міжнародним кримінальним трибуналом у колишній Югославії (МТБЮ), що стало умовою наближення Хорватії до ЄС. У 2003 році на виборах знову перемогла ХДС, новим прем'єр-міністром став Іво Санадер. Санадер також брав участь у приєднанні Хорватії до ЄС та НАТО, і він продовжив співпрацю з МТБЮ. Під керівництвом Ядранки Косор (HDZ) як прем'єр-міністра Хорватія у 2009 році вступила до НАТО. У 2012 році уряд знову сформувала Соціал-демократична партія. З прем’єр-міністром Зораном Мілановичем у 2013 році Хорватія нарешті приєдналася до Європейського Союзу. Нинішній президент – Колінда Грабар-Кітарович (HDZ), перша жінка в історії Хорватії на найвищому державному посту. ГРАВЦІ Без яскраво вираженого опозиційного руху в період Югославії, хорватський перехідний період знову очолювали політики, які – за невеликим винятком – здебільшого вже були частиною політичного істеблішменту колишньої Югославії. До сьогодні політична ситуація продовжує коливатися між двома партіями ліворуч і праворуч від центру. З огляду на своє воєнне минуле, армія та ветерани війни також є важливим фактором і політичною силою в перехідному процесі Хорватії. Іншою важливою групою, яка сформувала перехід, є «бізнесмени», які керували автомобілем і отримували прибуток від приватизації. Як і в інших країнах з перехідною економікою, процес приватизації в Хорватії широко ґрунтувався на кумівстві та структурах клієнтури, які давали певним групам інтересів шанси купувати цілі державні компанії майже за безцінь; погане управління, відмивання грошей і рекет, а також можливе банкрутство вважаються типовими рисами постсоціалістичної економіки Хорватії (див. Звіт Європейської комісії за 2015 р.). І останнє, але не менш важливе, хорватська католицька церква та групи громадянського суспільства також вплинули на темпи та напрямок перехідного процесу.